До числа колективів, які у колишньому Іваничівському районі одними з перших були удостоєні звання народного самодіяльного, належить ансамбль пісні і танцю « Прибужжя», з часу створення якого минає сорок років. Завдяки чому вдалося зберегти свою самобутність? Про це та інше розмовляю з керівником хорового колективу Світланою Тарасюк.
– Світлано Антонівно, для початку розкажіть, як і чому обрали професію культпрацівника?
– Народилася і виросла у чудовому прибужанському селі Заболотці. Співала з дитинства, а коли підросла, тодішній директор місцевого будинку культури Борис Фіськович, а він був залюблений у свою справу і присвятив їй усе життя, як самодіяльний композитор створив, як на мене, музичні шедеври про свою маленьку батьківщину, щоразу запрошував на репетиції і на сцену для виступів. Пізніше, коли вже закінчувала школу, переконав , що маю продовжити навчання у Луцькому культурно-освітному училищі. І хоча мріяла бути стюардесою, та подала документи у це училище. Після закінчення навчання на роботі в Іваничах довелося працювати з багатьма колективами. Та успіх прийшов тоді, коли сорок років тому створили ансамбль пісні і танцю «Прибужжя», через мистецьку школу якого пройшло багато іваничівців та мешканців багатьох сіл району.
– За десятки літ змінилася не одна сотня учасників, та, либонь, пам’ятаєте тих, хто стояв біля витоків.
– Думка про створення ансамблю пісні і танцю стала й справді нав’язливою ідеєю для тодішніх заввідділом культури світлої пам’яті Віри Дишкант та директорки Будинку культури Євгенії Перванчук. Отож у 1982 році створили хор, керівником якого призначили мене. Оркестрову групу очолив Микола Шут, якого називають ще людина-оркестр. З перших репетицій особливу увагу звертали на місцевий матеріал, хоча в репертуарі були українські народні, патріотичні пісні. Найбільше спілкувалася з своїм наставником – молодим тоді автором і композитором Борисом Фіськовичем, про якого вже згадувала. Він якраз написав пісню «Прибужжя моє», котра стала своєрідним гімном для хорового колективу і звідки почерпнули його назву. Цей твір настільки вражав емоційністю та патріотичністю, що виникла думка доповнити вокал хореографією. Весела і запальна на той час Любов Сотник, а для колег просто Любця, згуртувала біля себе чудовий гурт молоді. Доповнення танцювальної групи до хору внесло в життя «Прибужжя» нову яскраву сторінку і у 1988 році ансамлю присвоєно звання самодіяльного народного. На жаль, у 29-річному віці важка недуга обірвала життя Любові Сотник, але з 1991 року продовжила опікуватися танцюристами Ліля Васага.
– Багато літ жоден концерт у райцентрі не обходився без участі “Прибужжя”. Його виступи були не тільки майже у всіх селах колишнього Іваничівського району, але й за його межами.
– То й справді незабутні поїздки. Ансамбль запрошували на обласні фестивалі та концерти, де посідали призові місця. Побували на фестивалі у місті Замость у Польщі. Виступили з великим концертом у білоруському колишньому місті-побратимі Береза. І хоча минуло уже чотири десятки літ, прибужанська музика, танці не забуваються. Вони цементують душі і вчать вірити у невмирущість українського народного мистецтва та народу – творця цих духовних скарбів.
– Хочу, аби ви назвали і перших учасників хорового колективу.
– Навіть при великому бажанні не назву всіх, хто пройшов творчий шлях разом зі мною . Але добре пам’ятаю тих , хто був поруч з самісіньких початків. Це Микола Іщук, Галина Приступа, Олександр Тарасюк, Людмила Костіна, Михайло Сіянчук, Володимир Грисюк, Валентин та Алла Іванчуки, Леся Сидчук, Галина та Валерій Романюки, Світлана Велимчаниця, Валерій Коба, Ольга та Ігор Кришталі, Олександр Стецович, Василь Завіша, Сергій Савієвський , Михайло і Любов Невальоні і ви, моя співрозмовниця, яка багато літ була старостою хору і внесла чимало доброго у згуртування колективу. По-новому задзвенів хор, коли до нього доєдналися випускниці Луцького культосвітнього училища Галини Димарчук (Дубина), Галини Колотюк (Дорощук) та Катерини Мушка (Джус), яких запросила на роботу в Іваничі Віра Дишкант.
Нехай вибачать ті, кого не назвала, бо це просто нереально. Дуже шкода, що декотрих уже немає з нами, інші роз’їхалися по світу, та залишилися добрі спогади і фото. Приємно, що творчий шлях народного колективу продовжують нащадки династій Васаг, Дорощуків, Сидчуків, Тарасюків, Дубин… Впевнена, що цей список неодмінно продовжуватиметься.
– Знаю, що два роки тому колектив змінив назву і став народним аматорським ансамблем народної пісні.
– Так. Найперше це через епідемію коронавірусу, коли тривалий час не могли збиратися на репетиції. А потім додалася війна і чимало учасників або захищають рідну землю від ворога, або змінили місце проживання. Розуміючи, що пісня – душа народу, вирішили зберегти окремо і хоровий,і танцювальний колективи.Отож не припиняються репетиції не лише в нас, але і в ансамблі танцю “Прибужаночка”, яким керує Лілія Васага. До речі, сама вона почала займатися у танцювальному гуртку Нововолинська, де жили її батьки, ще у п’ятирічному віці. Моя колега і щира подруга не уявляє життя без танців.
Не буде перебільшенням коли скажу, що навіть незважаючи на війну, відчуваємо потребу збиратися разом. Адже пісня і танок – це також і любов до Вітчизни, і ненависть до її ворогів. Вони – трепетне серце народу, його душа і крила, бо пахнуть весняними дощами, синіми льонами, запашними чорнобривцями, материнськими теплими долонями, рідною домівкою. А ще вони непідвладні часові і вселяють у серця надію і віру у перемогу.
Вела розмову Валентина ПЕТРОЩУК.
